Анонс ремастеру The Last of Us: Part II (наш огляд) сколихнув ігроспільноту питанням «Навіщо?» У соцмережах те й діло гуляли порівняння скріншотів перевидання й оригінальної гри, які заледве відрізнялися освітленням. Бо й справді складно вивести на помітно новий рівень гру, що не лишень вражала якістю свого візуального й технічного виконання в межах минулого консольного покоління, а й досі виглядає, як минулотижневий реліз. І тут, гадаю, схибили маркетологи проєкту, які вирішили наполягати саме на позначці Remastered замість представити умовну «Режисерську версію» з додатковим контентом для шанувальників (як це зробили в Ghost of Tsushima).
Знайди 10 відмінностей
Аби більше до цього не вертатися: я не помітив візуальної різниці між ремастером і базовою версіями гри. Мені шалено подобається візуальна складова The Last of Us: Part II, і за відсутності великої 4К-панелі я граю в режимі Performance, тож, можливо, якісь візуальні покращення просто обійшли мене боком з огляду на це. Безумовно, ремастер має чимало візуальних змін, але здебільшого їх треба вишукувати під лупою, чим займатимуться хіба ентузіасти. Тут також слід нагадати, що оригінальна гра й без ремастера має безкоштовний патч з підтримкою 60 FPS для PS5, тож задля вищої частоти кадрів доплачувати не потрібно.
Де позначка Remastered справді себе виправдала, то це в розрізі експлуатації можливостей Dual Sense. Це абсолютно не рівень виконання Ghost of Tsushima: Director’s Cut, де ґеймпад переливався під поривами вітру, але воно також додає низку приємних дрібниць, як-от різний опір курків при стрільбі чи переливчастий стукіт копит у рідкісних епізодах верхової їзди. Зокрема, мене приємно здивувала вимкнута за замовчуванням функція додаткової передачі інтонацій героїв вібрацією, яка мені раніше ніде не траплялася.
Приємні цікавинки
За межами технічних покращень, версія The Last of Us: Part II Remastered має чимало приємного контенту для прихильників гри: коментарі розробників, можливість пограти у кілька незакінчених рівнів, які вирізали на ранніх етапах, простуватий rogue-like режим та ще кілька дрібниць.
Найприємнішою частиною для мене стали саме вирізані ігрові етапи з коментарями розробників. Вони короткі (до 15 хв кожен), але разом з тим чудово занурюють в ігротворчий процес. Було дуже приємно блукати цими локаціями, слухаючи розповіді розробників про те, які ідеї за ними стояли та як вони трансформувалися з часом аж до миті, коли було прийнято рішення не додавати їх до релізної версії.
Особливо мене вразив вирізаний епізод зі святкуванням у Джексоні, де Діна поцілувала Еллі. Він мав детальніше розкрити гравцям особливості функціонування цієї спільноти, представити її без фільтру щоденної рутини. Зокрема, він навіть містив мінігру зі змішуванням коктейлів, яку створили на базі системи покращення зброї. Задумувалося, що Еллі б змішувала коктейлі для жителів містечка відповідно до їхніх уподобань. Цей вирізаний шматочок так зачепив мене, бо направду мені бракувало в основній грі епізодів, присвячених власне повсякденню вцілілих спільнот. Нам досить скупо розповідали, як функціонують ВВФ чи Серафити, але демонстрація цього (за межами епізодів катувань) була лиш у перших, та й то бігцем.
Коментарі розробників є й у катсценах самої гри. Вони вмикаються замість діалогів і дають зрозуміти, що ви тут надовго. У коментарях залучені як сценаристи, так і виконавці головних ролей. На противагу епізодам із вирізаними рівнями, тут нам описуватимуть лиш ідеї, що стояли за побудовою історії та якісь цікавинки з процесу створення катсцен. На жаль, простору для детальніших розповідей на тему “Ми будували цей рівень, намагаючись використати цю механіку так, щоб гравець почувався саме *так*, не знайшлося, і вони залишилися лишень у загублених рівнях.
До цього я не вертатимуся
Rogue-like режим No Return залишив по собі набагато менше приємних вражень. The Last of Us: Part II вже на релізі містила у собі можливість окремо перегравати низку бойових сегментів кампанії у відриві від неї. І це було неймовірно крутою функцією з огляду на динамічну й видовищну бойову систему гри. Тож обернути довкола цього rogue-like режим із випробуваннями і купкою бонусного контенту — ідея вдала, але реалізації бракує допрацювань. Кількість арен тут доволі обмежена, уже за 5 забігів ви знатимете напамʼять половину з них. Покращення зброї з довгими й ретельними анімаціями круто виглядають у грі, коли ви кожну з них бачите один раз. Але у rogue-like режимі ви швидко втомитеся дивитися на одну й ту ж десятисекундну анімацію щозабігу. І це не всі проблеми, що випливають з прямого перенесення елементів порівняно розміреної гри у швидкий за темпом режим. Особливо фруструє відсутність поєдинків, що залучають представників кількох фракцій. Під час проходження The Last of Us: Part II було особливо цікаво натравлювати інфікованих на ВВФ, самому залишаючись десь у сховку, коли випадала така можливість.
Крім того, No Return не містить ніякої доданої вартості. Маючи буквально під боком приклад безкоштовного доповнення з rogue-like режимом до God of War Ragnarok, яке і контентом багатше, і містить непрямі натяки на можливий розвиток серії, дивитися на No Return і казати “класно зробили” не виходить. Загалом cкладається враження, що режим додавали поспіхом, і хоч у нього приємно пограти раз або двічі, та вже після трьох спроб одноманітність дається взнаки. Тож я полишив його після першого успішного завершення, щоб скласти остаточне враження. У мене на це пішло 7 спроб.
Крім усього переліченого, Remastered версія додає до гри виділену можливість пограти на гітарі або низці інших струнних інструментів, яка просилася ще на релізі і яку вкрай приємно бачити зараз. У меню ви знайдете низку скінів, концепт-артів і можливість окремо порозглядати модельки персонажів (навіть коней), які треба розблоковувати за внутрішньоігрову валюту (очки), механізм нарахування яких мені видався не надто прозорим, але за одне проходження кампанії чи кілька забігів у No Return ви точно накопичите вдосталь. А також у ремастері з’явився окремий режим для спідранерів, який ймовірно оцінить спільнота любителів швидкого проходження.
***
The Last of Us: Part II Remastered здалася мені непотрібним ремастером і разом з тим вдалим контентним розширенням, що дає трішечки зазирнути за лаштунки створення цієї гри. Дивлячись на цінник у крамниці, слід тримати в голові, що ви насправді платите не за графічні покращення і навіть не за підтримку можливостей Dual Sense. Насправді вас просять трішки фінансово підтримати Naughty Dog, а вони натомість поділяться з вами низкою приємнощів, повʼязаних із улюбленою багатьма грою.
Якщо ж ви лише на порозі свого першого знайомства зі The Last of Us: Part II, набір ремастера видається мені надміром — хіба тільки ви надумали грати в 4К з максимальними можливими графічними налаштуваннями. Та й добра частина присутнього у наборі контенту йде з великим червоним приписом “Будь ласка, пройдіть спершу кампанію”.
Загалом я залишився задоволеним додатковим контентом The Last of Us: Part II Remastered і раджу його всім, кому сподобалася оригінальна гра.
Cподобалася стаття? Підтримай PlayUA
На платформі Donatello ви можете підтримати нас як одноразовим донатом, так і оформити щомісячну підписку. Усі наші підписники на Donatello отримують цифрові або фізичні приємнощі залежно від суми донату. Долучайтеся до нашої спільноти!